Любов після шістдесяти: історія полончан, які довели, що серце не виходить на пенсію
Знайти свою людину ніколи не пізно. Кожен має право не бути самотнім, і це право не зникає з роками. Коли за плечима досвід, цінність кохання вимірюється вже не палкими словами, а можливістю пригорнутися до рідного плеча. Марія Іванівна та Михайло Васильович зустрілися у шістдесят і відчули, що заслуговують на щастя знову. У цій історії Полонне.City розповість: любов варта того, щоб ризикнути, а надія на тепле «вдвох» завжди живе поруч із нами — варто лише відчинити двері.
Марія Іванівна родом із Житомирщини. У Полонному пропрацювала 35 років вчителькою історії у Полонській третій школі (нині Полонський ліцей №3 імені М. Свінціцького). Михайло Васильович сам з Ізяславщини, служив на китайському кордоні в Даурії. Після служби працював у Полонному завідувачем складу в колгоспі.
Знайомство під час будівництва святині
У 2009 році, під час будівництва храму Пресвятої Тройці м. Полонного, пані Марія вперше звернула увагу на Михайла Васильовича. Він був зовсім поруч. В обох раніше були сім’ї. У пана Михайла дружина померла від проблем із серцем, він сам виховував сина та доньку. Марія Іванівна теж виховувала донечку сама.
Будівництво храму Пресвятої Тройці м. Полонне, 2009р.Фото: З архіву пари
«Я раніше на нього увагу звертала: такий акуратний, ввічливий, справедливий. Нічого не приховує, все розповість. Я глянула на нього — о-о-о!» — згадує жінка.
«А він каже, що мене спершу й не помітив, — сміється пані Марія. — Я перша до нього заговорила: "Ви з тих Нарожних?". Каже: "З тих". Отак і почали спілкуватися».
Михайло Васильович справляв враження статусної людини — завжди ходив із текою під пахвою. Сусіди думали, що він — великий начальник.
«Ту папку мені син дав, я в ній усі свої архіви носив. А насправді я просто в хорі співав, і в тій папці були мої ноти», — пояснює пан Михайло.
Все почалося з Кобзаря
Подарунок Марії Іванівни для Михайла Васильовича
«Ми познайомилися, коли мені було 60, а йому 65, — ніжно промовляє жінка. — Вечорами ми багато розмовляли: він мені про себе, я йому про своє життя. А потім він почав читати мені вірші або казки. Я подарувала йому книжку Шевченка, і він так захопився, що вивчив напам'ять сорок шість віршів! З цього все й почалося...»
«Коли я вже на пенсії підробляла в аптеці, Михайло завжди мене зустрічав — яка б не була на вулиці погода. А ми тоді якраз їздили до меценатів гроші на церкву просити, то часто бачилися. І от якось йдемо ми разом, він свій велосипед веде, зупиняємося біля смітника прощатися, а він раптом і питає:
— А чого це ви мене ніяк на каву не запрошуєте?
Я не розгубилася:
— То беріть каву та й приходьте!
— У неділю буду!» — домовилися тоді вони.
Сусідка одразу помітила, що Михайло регулярно навідується до Марії, і запитала: «До кого це цей Михайло ходить? Мабуть, до Тамарки?». А Марія відповіла: «Чого це до Тамарки? Я що, гірша? До мене він ходить!».
Фото: З архіву пари
«Він чалапкав і чалапкав до мене: наробиться вдома, і в шитих валянках, у галошах та куфайці йде до баби на вечорниці. Наступає зима, а я йому й кажу: "Якщо ти хочеш зі мною жити — переходь, будемо разом". Так, я була ініціаторкою! Якби я його не "оженила" на собі, то так би й ходив. Він мене трохи боїться: як треба рішення прийняти, каже: "Ти вирішуй". Я сміюся: "То я за чоловіком чи чоловік за мною?". Але він мені дуже годить. Як кавалерував, то картину мені подарував. Приходив спочатку такий несміливий, а потім "осмілів". Я його прилучила до всього, то він тепер каже: "Ти мій прессекретар"».
«Ми пили каву, і він мені про себе все розповів. Сказав прямо: "Я не ідеал. Ти вибирай". А я відповіла: "Буду триматися тебе, як вош кожуха"».
Він — мій коханець!
Марія та Михайло живуть разом 17 років, але офіційно не розписані. Це їх абсолютно не бентежить.
«Зайшли ми якось у бібліотеку. Бібліотекарка відкриває формуляр і збирається писати моє прізвище як "Нарожна". А я їй кажу: "Ні, у мене прізвище Лещук"».
Жінка здивувалася: «То як же так? Хіба ви не дружина?».
«А я їй прямо: "Він мій співмешканець. Хоча ні, це слово мені не подобається. Він — мій коханець!" Вона як засміється!»
Якось одна колега зупинила Марію Іванівну і запитала: «Ви з Васильовичем розписані? А вінчалися?». Почувши, що ні, аж охнула: «То це ж блуд!».
«А я їй спокійно: "Знаєте, ми вже в такому віці, що нам той блуд просто не підходить. Нам уже нікуди блудити"», — сміється пані Марія.
«Він дуже любить людей, завжди в магазині з дівчатами привітається. Я не ревную, навпаки — тішуся! Яка вже може бути ревність у нашому віці? Він уже нічого поганого не зробить, тільки побалакає!»
Романтика нікуди не зникла
«О четвертій чи п'ятій ранку ми раніше сідали на велосипеди — і вперед. Люди ще тільки череди виганяють, а ми вже на Беркутах крутимо педалі. Колись так заблукали в нетрях, що ледь вилізли! Але які то були дні: маки в пшениці, аромат трави... Ми не грибники, ми — ягідники: ожина, малина — це наше. Знайдемо гарну галявину, розпалимо вогнище. Печемо картоплю, смажимо сало на паличках та розкладемо домашні огірочки».
Якось у лісі знайшли скляну чарочку з візерунком огірочка — хтось згубив.
«Я її помила і віддала Михайлові: "Це тепер твоя доза". Зараз він багато не п'є, але часом прийде: "Хочу чарочку коньяку". Я ніколи не забороняю: бери та й пий, нам уже нема чого одне від одного ховати».
Зараз їхня романтика поруч із домівкою.
«Раніше ми щовечора гуляли містом. Тепер же тільки до “Гастронома” дійдемо і назад. Васильович так втомлюється, що йому важко на п'ятий поверх підійматися. То він просто навколо будинку обійде раз-два і приходить».
Михайло Васильович та Марія Іванівна
«Я його частіше "Васильович" називаю. А як у дуже хорошому настрої, то "Мішику". Він тоді аж мугикає від задоволення, звик уже. Довго я не могла його на ім’я назвати, все "подай-принеси", як свекруху колись. А він нагадував: "У мене ж ім'я є!"». Мене ж називає “Манічкою”.
В юності — захоплення, в зрілості — вчинки
Сьогодні вони з усмішкою згадують «кавалеркування», але за цим легким гумором стоїть розуміння того, що справжнє кохання — це не лише прогулянки. Усе набуває нових барв. Марія впевнена, що почуття у шістдесят мають зовсім інше значення, ніж у юності, бо тепер вони будуються не на словах, а на терпінні та вмінні приймати людину такою, якою вона є.
«В молодості люди не цінують одне одного так сильно, а в зрілому віці, коли стаєш безпомічним, починаються справжні вчинки: десь поступитися, десь промовчати, десь пожаліти».
Якщо й виникають конфлікти, зізнається Марія Іванівна, то ініціаторка — вона.
«Визнаю: я запальна, можу нагрубити, можу щось сердито наказати. А Михайло все промовчить, затихне і так усе загладить. Завжди на поступки йде він».
Але є одна метеопроблема: «Михайлові весь час холодно, а мені немає чим дихати! Газ горить, котел на "п'ятірці" шкварчить, а він мерзне. У нього друга група крові, а в мене — четверта».
«Тут уже я йду на компроміс: хоч мені й гаряче, я йому і перину несу, і грію його. Жалію. Думаю, хто ж його ще пожаліє, як не я?»
«Буває, я за щось розсерджуся, а він — мовчки шапку на голову і пішов на вулицю. Прогуляється, прийде і каже: "Тобі там сусідка привіт передавала". Отак він не підкидає дров у багаття, щоб сварка не розгоралася».
У закоханих — свій ритм життя
«Васильович встає о п'ятій ранку — він так звик, бо все життя господарство тримав: і корову, і коня, і свиней, і навіть індиків, яких ми якось два дні по всьому селу шукали. Починає гриміти каструлями, голитися, митися. Каже: "Манічко, ти відпочивай"».
«Діти ввечері обов'язково дзвонять, питають: "Що ви сьогодні їли? Що варили?". Раніше я могла і з каструлі поїсти, миску собі не насипала. А тепер дочка радіє: "Мамо, я така задоволена, що ти хоч по-людськи їсти будеш!"».
Діти про стареньких дуже піклуються.
Людині потрібна людина
Вони підтримують одне одного у всьому. Найбільше цінують відвертість і справедливість.
«Головне — не приховувати нічого одне від одного і не ховати весь кусок ковбаси», — жартома каже Михайло.
«Зараз усі дивляться на статус, на те, хто скільки заробляє. А для щастя треба зовсім інше. Який секрет нашої сім'ї? Він простий і водночас найскладніший — треба бути людиною. Ставити себе на місце іншого. Пам'ятати, що ти не найрозумніший».
«Кажу йому часом: "Васильовичу, а що ти будеш робити, як мене не стане?". А він відповідає: "Ні, Манічко, я помру раніше"».
Фото: З архіву пари
«Я Михайла нікому не віддам, бо він для мене безцінний. Я йому так і кажу: "Ти в мене безцінний". Мені за моє життя ніхто скільки добрих слів не казав, як він. Михайло — моє золото. Знаєте, я знаю, що мій час ще не скінчився, поки я потрібна йому, а він — мені. Ми дякуємо Богу за кожен день, що ми вдвох», — каже Марія Іванівна.
Висновок: серце не виходить на пенсію
Історія Марії Іванівни Лещук та Михайла Васильовича Нарожного — найкраще свідчення того, що серце не виходить на пенсію. Вона нагадує: кохання не підвладне часу, а цифри в паспорті ніколи не стануть перепоною, якщо двоє людей готові відчинити двері назустріч щастю.
У зрілому віці кохання стає особливим — тихішим, мудрішим і неймовірно цінним, бо вимірюється не палкими словами, а можливістю просто притулитися до рідного плеча. Це історія про те, що ніколи не пізно бути щасливим, якщо поруч є людина, якій ти потрібен.
Цінуйте одне одного сьогодні, не чекаючи «слушного моменту», адже найбільша розкіш у світі — це знати, що ти комусь потрібен.
