Сергій Шевчик – режисер і сценарист з Полонного, керівник народної аматорської театральної студії “Toloka”, яка діє при будинку культури міста. Протягом багатьох років він створював постановки з неординарним підходом до сценічного мистецтва.
З початком повномасштабного вторгнення життя режисера змінилося, як і мільйонів інших українців. Довелося пристосовуватися до нових реалій: з 2024 року Сергій Шевчик змінив звичне для нього написання сценаріїв на військову службу.
“Свою творчість потрібно відкласти на трохи пізніше”
– З чого почався ваш творчий шлях? Звідки з’явилася така любов до театрального мистецтва та сцени?
– Ще в дитячому садку мені давали різні ролі. Перша свідома була “Буквариком”. Пам’ятаю, як мене одягли в костюм величезної картонної книги і я вів свято. Вже тоді мені сподобалося відчуття сцени, подобалося, як мені аплодують. Вже тоді була тяга виступати.
Після того мене завжди залучали до вистав. Моя перша вчителька Майя Володимирівна покладала на мене відповідальні ролі, наприклад, ведучим вечора.
– У вас великий творчий доробок. А яким проєктом пишаєтеся найбільше?
– Я не можу виділити свій найбільш улюблений творчий проєкт, тому що кожна робота особлива. Якщо вона моя авторська, тобто я її сам написав, сам займався нею від А до Я, то це робота з душею, яку я туди вкладаю. Я люблю кожну роботу, за яку беруся, тому не можу виділити одну з них.
– З початком повномасштабного вторгнення ви залишалися режисером певний період часу. Що змінилося у культурному житті, коли почали лунати звуки повітряної тривоги?
– На це питання важко відповісти, тому що змінилось все і нічого... Всі одразу кинулися писати про війну, читати вірші про війну, робити вистави про війну – все про війну. Мені навпаки хотілося це все розбавити. Я не кажу зараз про позитив чи позитивні моменти. Ні, у війні немає позитивних моментів. Але я не хотів і так стурбованих людей турбувати ще більше творчістю, де все тільки загострюється й нагнітається. Я працював над деякими проєктами. Не можу назвати їх мега вдалими, але вони були цікаві, на мій погляд.
Зараз ми живемо в умовах війни, тому особисто я в певний момент зрозумів: свою творчість потрібно відкласти на трохи пізніше.
“Прийняття рішення вступити в Збройні Сили означало вибрати волю”
– Як ви прийшли до рішення приєднатися до ЗСУ? Що далося найважче?
– Рано чи пізно однаково довелося би піти у Збройні Сили. Я не скажу, що дуже хотів і намагався туди потрапити, але я й не ховався. З самого початку війни ходив до військкомату, тоді мені сказали, що вакантних місць немає. Згодом я просто почав займатися чимось корисним – волонтерською діяльністю. Потім знову почалася хвиля мобілізації, потрібно було оновити дані. За збігом обставин я тоді закривав одну із навчальних сесій і запланував: як тільки вона закінчиться, піду оновлю дані і, швидше за все, приєднаюся до війська.
Важко було кожного разу чути про загиблих знайомих зі школи, з твого району, з твоєї вулиці. Важко було виходити на дорогу, ставати навколішки, схиляючи голову, і думати про себе: як їхнім жінкам, як їхнім дітям? Важко було бачити інших чоловіків, які, наче нічого й не відбувається, сидять в тилу.
Це думки, які мене турбували. Я не кажу, що все саме так, як я це бачив і сприймав. Можливо, я помиляюся.
Сергій Шевчик
Я, як справжній українець, люблю свободу і бути на волі, а ховатися від ТЦК чи намагатися якось уникнути цієї участі – для мене це рівносильно неволі. Тому похід у ТЦК і прийняття рішення вступити в Збройні Сили означало вибрати волю. Так, тут мало вільного часу, тут ти не належиш самому собі. Але тішить думка, що ти таки зробив вірно. Бо совість для мене дуже важлива штука. Маю надію, що вона у мене буде чиста. Війна не може йти вічно, рано чи пізно вона закінчиться, обов'язково закінчиться.
Найважче далось розуміння, що доведеться змінити життя на всі 180 градусів, що доведеться довго не бачити рідних і близьких людей.
“Якщо ти обрав шлях військового, то пройди його мужньо”
– Що було найскладнішим у пристосуванні до нових умов життя?
– Навіть не знаю. Я просто налаштувався. Почав тренувати себе морально, психологічно та фізично. Зрозумів, що це йде мені лише на користь.
Важко, мабуть, з теплого ліжечка та подушки переключитися на жорстку розкладачку, каремат просто на землі, спальник з бронежилетом і автоматом. Але я б не сказав, що це було дуже важко, тому що я був налаштований на це.
Коли я проходив військову підготовку, розумів, що всі там у таких же умовах, як і я. Ми намагалися підтримувати одне одного. Трохи більше як за місяць часу ми дуже згуртувалися і були як одна сім'я. Важко було з ними розходитись, адже не знаєш, чи ще когось побачиш. Зараз ми постійно на зв'язку.
Насправді, боятися не варто, бо переключитися на нові реалії не так важко, як здається. Мабуть, це залежить від кожного особисто. Я налаштував себе так: головне – настрій і позитив.
– Що би ви порадили людям, які тільки наважуються покинути цивільне життя та стати військовими?
– Я порадив би не казати «покинути цивільне життя та стати військовим». Ти не покидаєш, ти обираєш шлях. Якщо ти вже його обрав, то пройди його мужньо. Він саме твій, а не чийсь. Мені дуже подобається один вираз: «Якщо я не найсильніший лев у цьому сафарі, якщо я не найвпливовіший лев у цьому сафарі, якщо я не найшвидший лев у цьому сафарі, але я – лев». Тому не соромтеся свого страху.
Я розумію кожного, хто не хоче бути у війську. Я розумію страх, тому що ніхто не хоче загинути, всі хочуть жити. Якщо все ж таки ви вирішили бути військовим, то знайте – ви не лише допоможете нам здобути мир, а й зможете когось на певний час підмінити. Хтось зможе поїхати додому або просто відпочити, тому що завдяки тобі нас буде на один більше.
“Кожну справу, за яку ти берешся, спершу треба полюбити”
– Чи допомагають навички режисера на військовій службі?
– Навички режисера допомагають не лише на військовій службі, а й взагалі у житті. Тому що це про людей, про людяність, про життя. Найголовніше, чого мене навчила режисура, – кожну справу, за яку ти берешся, спершу треба полюбити.
– Чи є якась частина вашої фронтової роботи, яка вам подобається? В чому ви зараз знаходите позитивні моменти?
– Я просто навчився любити свою роботу – і все. Інакше було б дуже важко бачити позитив у всьому цьому.
Сергій Шевчик під час вистави
– За чим з цивільного життя найбільше сумуєте?
– За цивільним життям.
– Як змінилися ваші цінності на службі?
– Все стало чутливішим у сотні разів. Тільки зараз розумієш наскільки важливі звичайні речі. Тут це на вагу золота. Просто помитись у нормальній ванні, мати вільний час, насолоджуватися гарними вечорами і так далі. Цінуйте кожну мить свого життя.
– Нещодавно у Полонному проводили масштабний збір на автівку для вашого підрозділу. Закрили його досить швидко. Які були емоції, коли ваші земляки об’єдналися, щоб допомогти вам?
– Приходить розуміння, що твоє рішення піти у військо – вірне. Тому що є заради кого і чого боротися. Я люблю своїх людей, я люблю свою країну, я люблю бути українцем. У нас круті люди, ми круті люди. Хочу, щоб ми цього ніколи не забували.
“Культура – це про життя”
– Чи має місце культурна діяльність в умовах війни?
– Звичайно. Країна без культури – не країна. Ми й боремося за свою культуру. Зараз роль культури відіграє одну з найбільших і найвагоміших, тому що вона дбає про наших дітей, про нашу націю, нагадує, хто ми, що ми і для чого ми. Завдяки культурі закривається багато потреб хлопців-військових. Це не лише співи і танці, як, можливо, хтось думає. Це і благодійна допомога, як от для дітей, які приходять на заходи і відволікаються від реалій життя. Це все про життя. Культура – це про життя. Тому зараз важливо допомагати культурі на рівні з військовими. Не забувайте: без культури ми – ніхто.
– Якби про ваше життя написали сценарій до вистави, яку назву вона б мала?
– «Життя».
– Що вас найбільше мотивує продовжувати військову службу?
– Мир, довгоочікуваний мир. Мені здається, ми запам'ятаємо це до кінця своїх днів: коли настане мир, після довготривалих боїв. Це мотивує мене.
– Чи плануєте після служби повертатися до режисури? Які плани на майбутнє?
– Так, планую і хочу. Можливо, не так до режисури: якийсь період життя просто хочу бути десь і писати, багато писати. Я не лише режисер, але й драматург. В мене непогано виходило, на мій погляд. Тому, можливо, виникне бажання побути наодинці певний час і зануритись у писемну творчість. Можливо, згодом захочеться щось поставити, щось зняти. Можливо, взагалі нічого не захочеться. Побачимо.
