У Полонному є свої Ромео та Джульєтта. Щоправда, звали їх по-іншому: Петро Бєлокопитов та Іоганна Тушинська. Про їхню історію чули всі старожили Полонщини, адже з покоління в покоління її переповідають, аби ніхто не забув, що для кохання не існує жодних перепон.
Хто повідомляє: книга “Полонне: історія і сучасність”, запис краєзнавця Анатолія Сваричевського
У чому суть
У 1967 році цю історію записав краєзнавець та публіцист Анатолій Сваричевський з розповіді місцевого жителя О. Чайковського.
За його словами, у Полонному проживала дівчина Іоганна Тушинська. Її батько працював шевцем і помер у ранньому віці. У старій хатині залишилася маленька донька та дружина Агрипа Захарівна. Жили бідно. Дівчинка і не підозрювала, що один з сірих ранків зможе назавжди змінити її життя.
Все сталося на березі річки Хомори. Одного квітневого ранку на тому місці Іоганна гуляла зі своїми подругами. Там її побачив молодий офіцер кавалерійської військової частини, котра стояла тоді у місті. Це був 1849 рік. Місто належало до Волинської губернії Російської імперії.
25-річний дворянин і син полковника Петро Бєлокопитов не міг надивитися на чарівну незнайомку, тому наступної неділі присвятив цілий день її пошукам, а зустрів лише надвечір.
“Сором’язливо познайомившись і взявшись за руки, вони домовилися, що будуть зустрічатися щонеділі біля крутого берега річки Хомори. Це місце і досі зберігає багато таємниць, але в той момент воно стало справжнім прихистком від соціальної нерівності. Батько Петра був проти їхнього щастя, тож відправив його на службу в Новоград-Волинський, де служив сам. Матір дівчини не гаяла часу і вирішила влаштувати їй заручини з іншим хлопцем. Дізнавшись про це, Бєлокопитов негайно приїхав до Іоганни та покликав її з хати”, – про це йдеться у статті Світлани Дупелич “Недоспіване кохання”.
Обеліск і могильна плита на місці, де загинули закохані
Це було їхнє останнє таємне побачення. Вони довго гуляли, милувалися чудовим виглядом містечка. Щоб більше ніколи не розлучатися, Іоганна обвила шию коханого своєю пишною довгою косою. Обійнявшись, вони кинулися вдвох з високого урвища в холодні хвилі Хомори. А далі – цілковита тиша…
Церква заборонила ховати утоплеників на кладовищі. На місці побачення батько Петра побудував склеп, де поруч поклали домовини Петра й Іоганни. На могилі поставили пам’ятник і викарбували на ньому такі слова: «Петро Бєлокопитов й Іоганна Тушинська, дві благородні істоти, жертви суспільних забобонів, героїчно покінчили своє життя 1849 року 9 липня. Будеш пам’ятати їхній шляхетний вчинок, якщо пізнаєш силу кохання».
Пізніше невідомий приятель офіцера викарбував на пам'ятнику ще й напис від себе: «Дякую долі, що дала мені змогу вклонитися праху найкращого товариша і друга. 1862 року липня 4 дні».
Про цю історію кохання ходить безліч легенд. Щодня деталей і версій стає все більше. А пам’ятник-обеліск і досі видно біля урвища Хомори.
